Коли мені було 5 років, у нас у місті відновилася секція художньої гімнастики. Як тільки ця новина досягла моєї мами, у неї більше не залишалося сумнівів, чим займатимуться її доньки, адже вона сама гімнастка. Так, заняття гімнастикою дуже відрізнялися від тих які пам’ятає їх вона, замість дерев’яної підлоги – килим, замість фортепіано – музичний центр, замість грізного тренера – молода педагог, яка знаходить спільну мову з дітьми. Перше тренування було не найуспішнішим, мені здавалося, що тільки у мене не виходить, але це було не так. Незабаром тренування вже стали частиною життя. Багато дівчаток у школі ходили на танці і думали, що я займаюся чимось схожим, але все змінилося після першого конкурсу талантів. Показовий виступ у 4 класі спричинив фурор, це були далеко не танці… Граціозні рухи, складні акробатичні елементи, високі стрибки та гарні повороти поєднувалися з музикою та предметом у моїх руках. Найкраще відчуття класного виступу. Всі маленькі гімнастки хочуть бути чемпіонками і здобути всі найвищі нагороди, але коли я стала старшою, я зрозуміла, що це не для мене. Мені більше подобалося тренувати, ставити постановки та допомагати іншим. Останні роки я приходила на тренування в зовсім іншому стані, мені було приємно бачити, як дівчатка роблять поставлену мною програму. Після випуску зі спортивної школи, вступивши до ХНУ ім. Каразіна на серйозну спеціальність – біологія, утворився вакуум. Я розуміла, що мені не вистачає. Відсутня частина це гімнастика – вид спорту, який залишається у вашій душі назавжди!